Петро Скоропадський: «…своєю домівкою вважаю Паладь Комарівці»

Сьогоднішнім гостем рубрики «За кулісами» «Kárpáti Igaz Szó» став Петро Скоропадський, котрий уже вісім років служить у греко-католицькій церкві с. Паладь Коморовці, що на Ужгородщині, та в окружних населених пунктах. Він дружелюбний, відвертий, має велике серця. Вважає: священик – більш, ніж просто професія, це – покликання.

Що спонукало Вас обрати цю професію?

– Предки мого дідуся, котрий відчув на собі всі жахи концтабору та проповідував греко-католицьку віру, були священиками. Перше враження, пов’язане з церквою, отримав в часи державного перевороту, коли розпочалася нова епоха і для духовного життя суспільства. Сила відродження заполонила мене сповна. Скільки себе пам’ятаю, я завжди хотів стати священнослужителем, і ніколи не полишав цю затію.

– Як сприйняла родина Ваше стремління наслідувати приклад Ваших предків?

– Я ніколи не мріяв стати пожежником чи займатися спортивним рибальством, а з боку родини я відчував безмежну підтримку. Не впевнений, чи змогли повністю прийняти всі плюси і мінуси цього покликання – особливо мама, котра не все знає про попівство, – однак підтримка від них йде максимальна. Траплялися миті, які підтвердили, що я обрав правильний шлях, і вже 8 років служу на благо церкви.

Чи не бентежить, що усі бачать у Вас священика?

– Людина є проповідником повсюди, навіть тоді, коли відпочиває чи робить закупки на ринку… Це безкінечне завдання, однак я гордий, що саме я можу носити цей «тягар».

Розкажіть про Вашу родину.

– Зі своєю дружиною Адріенн я познайомився в останній рік навчання в семінарії. Ця зустріч була як грім серед ясного себе. Після року залицянь я освідчився, ми одружилися і мене висвятили у священики. Все йшло, як написано у Великій книзі. Всевишній у перший же рік нашого подружнього життя подарував нам хлопчика, невдовзі у нас народилися дівчинка. Наприкінці серпня з народженням третьої дитини ми стали багатодітною сім’єю. Син Петро готується до переходу в другий клас, а донька Вероніка перейшла до старшої групи в дитсадку. Найбільшим щастям та гордістю для батька є те, коли діти здорові, гарні та милі. Моїм найбільшим скарбом є мої дітки.

– Як поставилася Ваша дружина до обраної Вами професії?

– “Ми, греко-католики, маємо можливість стати священиками тільки тоді. коли одружимося. Це спонукає нас зробити серйозний вибір і вірю, що Бог відіграє чималу роль. Подібно до того, як завдяки Йому відкривається тяга до попівства, так само й веде нас на правильних шлях у створенні сім’ї. Всевишній посилає до нас такого супутника, котрий відповідає конкретній життєвій ситуації. Це особлива Божа ласка, принаймні так вважаю. Адріенн практично бачила життя священиків зсередини, адже вона зростала в Новому Селі, поблизу місцевої парафії, тож знала, що означає служіння в церкві.

– А як щодо друзів? І де простягається межа, коли друг перетворюється у священика, і чи є вона взагалі?

– На мою думку, цьому нам ще треба навчитися. Не випадково кажуть: добрий піп до гробу вчиться. Це стосується не лише знань, а й досвіду. Якщо в нас є друзі, то нам необхідно віднайти ту золоту середину, де людина може залишитися і другом, і при цьому нести службу священнослужителя. Мав і приємний, і гіркий досвід у цій сфері. З кожних відносин людина чомусь вчиться. Вважаю, що без друзів, без людей, котрі прийдуть на допомогу у важку хвилину, важко жити, важко перебувати і у спільноті. Важливо, щоб людина мала живий зв’язок з тими, з ким хоче дружити, тому вірю, що легше знайти друзів у відповідному середовищі. Я в цьому плані можу назвати себе щасливчиком, бо мені вдалося досягнути цього.

Ви опинилася далеко від місця свого народження. Чи відобразилася якимось чином ця зміна середовища?

– Моя дружина народилася і виросла в Новому Селі, я – у Берегові. Обоє опинилася у сотні кілометрів від рідної домівки, але спільно ми зуміли створити ідеальну атмосферу комфорту. Тут ми розпочали і наше подружнє життя. За час тутешнього перебування пересвідчився, що на Ужгородщині потреба для серйознішої розмови вища, тому намагаюся глибше занурюватися в проблеми людей. З цієї причини люди дещо стриманіші у певних питаннях, але, незважаючи на це, можуть проявляти сильне відчуття любові. Мені довелося пробратися крізь стіни і, як з’ясувалося, до серця кожної людини веде окрема дорога.

Чи не виникало бажання служити в іншому місці?

– Ні, ніколи. Відчуваю, що Бог направив мене сюди. З погляду чисельності це найменша греко-католицька парафія і водночас до неї відносяться багато спільнот. Але якби мене запитали, де я почуваю себе вдома, відповідь була б така: моя домівка Паладь Комарівці.

Які особисті цілі поклали собі в житті?

– Вони теж відносяться до попівства, адже вже здавна практикую канонічне право. Навчаюся в Будапештському католицькому університеті ім. Пейтера Пазманя. У Бога прошу лиш одне: дати час для закінчення навчання.

Попри постійне служіння, скільки вільного часу маєте?

– Для нас, священиків, період різдвяних та великодніх свят – найбільш продуктивні у плані роботи. Допоки люди святкують, ми – працюємо. Перевагою нашої роботи є те, що оскільки свою роботою виконуємо протягом двадцяти чотирьох годин, маємо змогу розподіляти час так, щоб попри виконання щоденних обов’язків залишався час і на відпочинок. У вільний час найбільше полюбляю займатися політикою.

На Вашу думку, політика і попівство – сумісні речі?

– Дуже люблю бути в курсі справ, тому читаю багато газет, де публікують матеріали, пов’язані з політикою, а також дивлюся відповідні програми. Оскільки священик – теж людина і є членом суспільства, до якого відноситься і політика, у нього теж має бути власна позиція з тієї чи іншої теми, однак він повинен абстрагувати політикою від свого покликання.

Post Author: UA KISZó